Перший герой проєкту #Незламні – громадянський журналіст Осман Аріфмеметов. До арешту він транслював наживо обшуки та переслідування кримських татар в окупованому Криму. Тепер йому загрожує до 20 років позбавлення волі за сфабрикованими звинуваченнями у тероризмі.

Лист Османа Аріфмеметова

Всіх вітаю. Моє ім’я – Осман. Я кримський татарин, громадянин України. Мешкаю в Криму з 1990 року. На Батьківщину повернувся у п’ятирічному віці з Узбекистану, куди моїх предків, як і весь кримськотатарський народ, вислали у 1944 році.

За освітою я вчитель математики та інформатики. До 2014 року працював програмістом, однак у зв'язку зі складною політичною ситуацією компанія була змушена залишити Крим. Після я заробляв на життя приватним викладанням, проводив для дітей гуртки з програмування. А моя шановна дружина виховувала наших двох маленьких дітей.

Як відомо, з 2014 року ситуація в Криму змінилася. Кримськотатарський народ у своїй більшості не підтримав вторгнення Росії на півострів. Не брав участі у референдумі 16 березня 2014 року, у виборах президента РФ 2018 року, бойкотував голосування за поправки до Конституції 2020 року. Таким чином, цілий народ потрапив під маховик політичних репресій через свою політичну позицію і власне бачення того, яким повинен бути шлях розвитку на рідній землі. Росія на міжнародній арені набула іміджу агресора, а кримськотатарський народ зарекомендував себе як цивілізований партнер.

З 2016 року моєю основною діяльністю стала громадянська журналістика. Справа в тому, що професійна журналістика в Криму зникла як явище. Окремі редакції і журналісти були змушені виїхати на материкову частину України. Професійні журналісти, які залишилися на півострові, просто пішли з професії, тому що не змогли працювати в умовах тиску і цензури. Залишилися лише федеральні провладні ЗМІ, які працюють як пропагандисти і не дають об'єктивної картини того, що відбувається.

Крим фактично перетворився в інформаційне гетто, де робота професійних медіа дуже складна і небезпечна. Однак запит на інформацію все одно існує, і хтось повинен розповідати про репресії та переслідування. В таких умовах виникла громадянська журналістика. Люди, які ніколи не мали ніякого відношення до мас-медіа, взяли телефони, планшети і почали знімати і ділитися в інтернеті тим, що відбувається на півострові. Дуже швидко вони стали практично єдиним джерелом правдивої інформації з захопленого Криму.

У 2017 році мені вдалося зафіксувати на смартфон момент викрадення співробітниками ФСБ активіста Біляла Аділова. За лічені дні відео викрадення в інтернеті переглянуло десятки тисяч людей. Під час зйомок чергових облав у будинку співвітчизників мене затримали і заарештували на п'ять діб. Планшет, яким я знімав, вилучили і направили на експертизу. Разом із журналістами Тімуром Ібрагімовим і правозахисником Різою Ізетовим мені довелося побувати у підвалі будівлі ЦПЕ (Центру з протидії екстремізму).

У березні 2019 року пройшли наймасовіші арешти активістів, правозахисників, журналістів громадського об’єднання "Кримська солідарність". Було затримано 25 осіб, серед яких і я. На той момент моєму синові було півтора роки, а доньці - три з половиною.

При затриманні мене вивезли в ліс, де побили до втрати свідомості.

Нам загрожує до 20 років позбавлення волі, а чотирьом – до довічного. Ми розцінюємо наше затримання як переслідування за політичними мотивами. Виступаємо проти звинувачення на нашу адресу. Не визнаємо себе винними, тим більше терористами, і вважаємо це неприйнятним. Протягом всієї історії боротьби за свої права кримськотатарський народ не вдавався до насильства. Підтвердження тому – історія національного руху в місцях заслання. За 30 років в Криму не було терактів і терористів. Іслам і тероризм не мають нічого спільного. Іслам проти тероризму.

Я не плекаю ілюзій. Розумію, що розраховувати на справедливість в російських судах не доводиться. Наше звільнення пов'язане з політичною волею перших осіб держави.

Важливо, щоб ви знали, що ми будемо продовжувати ненасильницьку боротьбу за свої права. Ми не терористи.

Важливо, щоб ви знали про тих, хто продовжує вести активну діяльність в Криму. Їм необхідна ваша підтримка.

Я вірю, що з вашою допомогою ми зможемо зупинити репресії в Криму і звільнити всіх в'язнів Кремля.

Я борюся за процвітання нашого суспільства, за справедливість.

Я мрію повернутися до своєї сім'ї, обійняти рідних і друзів.

Я мрію про вільний Крим, про припинення репресій, коли ми зможемо разом змінити наше спільне майбутнє на краще.

З повагою,

громадянський журналіст, в'язень совісті

Осман Аріфмеметов

Владислав Єсипенко, журналіст-фрілансер Крим.Реалії. До арешту висвітлював соціальну та екологічну проблематику, знімав опитування кримчан. 10 березня цього року його незаконно затримали у Сімферополі. Російська окупаційна адміністрація звинувачує журналіста у збиранні інформації «в інтересах спецслужб України», а також зберіганні в автомобілі «саморобного вибухового пристрою». Чому це брехня - читайте у листі Владислава, написаному для Крим.Реалії.

У мене не завжди є можливість передавати листи із сімферопольського СІЗО, де я зараз перебуваю, на волю. Іноді вони можуть потрапляти туди із великим запізненням. Іноді ‒ зовсім не потрапляти. Іноді не встигаю дописати текст і передаю, як є. 

Пишу на чому доведеться. Листочки, шматки паперу. Підручні засоби й інтер'єр ще той... Камера, ґрати, засуви. Справжня реконструкція подій... Я, онук репресованого та розстріляного за вироком «трійки» в Чернігові 9 травня 1938 року діда Афанасія Фурси, сиджу, 84 роки по тому, в тих же декораціях. Тільки в Криму. І чекаю вироку тоталітарного режиму. Так само, як чекав мій дід, «ворог народу», батько п'ятьох дітей. Мені 52. Він був на десять років молодший...

***

Це сталося наступного дня після того, як я знімав акцію покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку. 10 березня їхав із Південного узбережжя до Сімферополя. Після села Перевальне мене зупинив паличкою співробітник ДАІ/ДІБДР. Далі під'їхали співробітники ФСБ, поклали на землю. Потім підняли, почали обшук авто. Я обурювався. Говорив, що ФСБ «незграбно» працює, що й у них буде чорна смуга... Але коли побачив підкинуту гранату в салоні, зрозумів, що чорна смуга, здається, почалася у мене. І вона явно може затягнутися.

Мене примушували підписувати протоколи обшуку. Я відмовлявся, на що співробітник ФСБ у Балаклаві (мабуть, старший) повідомив, що зараз ми поїдемо в інше місце, де я підпишу все, що він скаже: «І не таких розколювали».

Мене посадили у бус, одягли чорні окуляри та навушники (нічого не бачу, нічого не чую). У повній невидимості їхали приблизно годину. В якийсь момент вдалося підняти окуляри, і я побачив дорожній знак: «Севастополь ‒ 46 км». За хвилин десять зупинилися. Зрозумів, що приїхали у Бахчисарай. Завели у підвал будівлі й мовчки почали роздягати.

Пручався. Але оскільки їх було четверо, а я у наручниках, не допомогло. Повалили на підлогу, надягли на вуха дроти із петлями й пустили струм. Біль був нестерпним. На мої крики ніхто не звертав уваги. Хлопці працювали злагоджено та без емоцій.

У паузах між тортурами ставили запитання: «Мета приїзду до Криму?», «Ми знаємо, що ти журналіст, але розкажи нам про завдання від спецслужб України», «Коли ти був завербований?», «Що і де знімав у Криму?», «Що ти знаєш про полковника Кравчука?» Також говорили, що у мене є досвід уникнення стеження, оскільки я часто прискорювався і гальмував під час їзди на авто. Тобто «вміння уникати стеження» натякали на мою шпигунську сутність.

‒ Я їздив по навігації! ‒ відповідаю. ‒ І, звичайно, прискорювався і пригальмовував, коли бачив по навігації радар. Якщо відповідь на якесь із питань їх не влаштовувала, знову одягали дроти й пускали струм. У якийсь момент я зрозумів, що біль можна перетерпіти, а оскільки мої крики стали слабшими, ФСБшники, мабуть, професіонали, оцінивши ситуацію, збільшили силу струму, і біль став знову нестерпним.

***

Язик потріскався і почав кровоточити. Може, через розряди струму, а може, через те, що під час криків я його сильно прикушував. Коли почав випльовувати кров, співробітники ФСБ «дбайливо» принесли води й навіть відвели до туалету.

Один із «добрих» ФСБшників, запитавши, скільки я заробляю на своїх сюжетах, сказав, що «у Росії тобі платили б вдесятеро більше». Далі «добрий» сказав, що я з ними «не зовсім щирий», тому потрібно стати у стійку «упор лежачи» і відтискатися, а якщо втомлюся і зупинюся, то мене будуть бити ногами. Втомився я досить швидко. Отримав удари у корпус та пах.

«Добрий» під час екзекуцій вимагав, щоб я кричав «Слава Україні!». У відповідь я кричав «В натурі героям слава!» (Використовував їхній тюремний сленг, щоб їм було зрозуміліше). Потім знову був допит. Цей же «добрий» запропонував вибрати мені самому спосіб катування: струм чи відтискання. Я вибрав відтискання, але мене знову почали катувати струмом. Тільки тепер примотали скотчем до стільця.

Під час одного із сильних розрядів струму від болю я схопився, розірвавши скотч, який тримав, і, зірвавши чорну маску з обличчя, побачив, що я в підвалі без вікон. У ньому ж перебували п'ятеро ФСБшників у балаклавах. А катували мене за допомогою приладу, схожого на армійський польовий телефон. Мене збили з ніг і знову зафіксували на стільці скотчем, продовживши допит. Через деякий час у підвал спустилася жінка (мабуть, теж співробітник ФСБ) і, одягнувши датчики мені на пальці, почала перевіряти на детекторі брехні. Мені знову ставили одні й ті ж запитання. Після поліграфа в підвалі я підписував якісь папери, на камеру говорив, що «шпигун» і що виконував завдання СБУ.

Пекло. Безвихідь. І відчуття абсурдності того, що відбувається. Потрібно сказати, що в критичні моменти я жартував по-чорному. Як можна жартувати в пеклі. Стоячи в підвалі в упорі лежачи, я говорив фсбшникам, що з такими навантаженнями можна не ходити у тренажерний зал. Після цього вони ще сильніше почали мене штурхати ногами, сказавши, що я знущаюся...

Наступного дня (як я радів, що настав наступний день) поблизу Армянська мені показали місце, в якому нібито лежала граната, яку я нібито взяв для «самооборони від кримських татар». І коли приїхав слідчий, на відеокамеру показав місце схрону.

Досі не можу зрозуміти, чому ФСБшники обрали для «самооборони від татар» гранату, а не пістолет. Тобто якби на моєму шляху трапилися «агресивні кримські татари», то я мав би підірвати їх разом із собою всупереч інстинкту самозбереження? З іншого боку, я мав бути «вдячним» співробітникам ФСБ за те, що вони підкинули мені в авто гранату, а не наркотики, наприклад, оскільки у СІЗО та тюрмі до засуджених за статтею 228 (збут наркотиків) не дуже добре ставлення.

Увечері 11 березня мене привезли до управління ФСБ, де я вперше побачив слідчого Власова й адвоката за призначенням Віолетту Синєглазову. Кругла пані з добрим обличчям сказала мені, що якщо я в усьому зізнаюся, то зможу поїхати додому не через шість, а через три роки. Слідчий Власов пообіцяв сприяння у продуктах, одязі та як головний аргумент ‒ можливість зателефонувати дружині на материкову Україну (хоча у них, як він сказав, «це не заведено»). Я розумів, якщо не буде приватних і чесних адвокатів та зв'язку з материком, то шансів у мене мало.

Пізніше, коли незалежні адвокати Еміль Курбедінов та Олексій Ладін увійшли у справу і я на суді повідомив про тортури й відмовився від своїх свідчень, вибитих катуванням, мене відвезли у підвал в Сімферополі. Там вони розмірковували про те, що зі мною робитимуть. Подумав: «Кінець тобі, Владику! Зараз тебе повісять на ґратах. У Кривому Розі твоїм ім'ям назвуть вулицю, а дітей біля твоєї могили прийматимуть у піонери».

Але пронесло.

Тут, у СІЗО, як у «королівстві кривих дзеркал». Ніщо так не показує потворну сутність окупаційної влади, як постійне наповнення камер новими людьми, яких затримали за сфабрикованими доказами. Практично кожен день у СІЗО ‒ нові люди, яких заарештовують за підозрою у шпигунстві, підготовці терактів, за поширення та пропаганду заборонених у Росії релігійних течій. Бачив трьох хлопців, одному з яких на момент арешту виповнилося 18 років. Їм “шиють” справу як терористам (прізвище одного з них ‒ Валентин Хорошавін). Нібито вони розвішували листівки із українською символікою й хотіли підірвати ринок у Сімферополі. Про що говорити, якщо я спілкувався з хлопцем, він абсолютно сліпий, ходить з паличкою? Його вважають керівником терористичного осередку у Криму! Що сказати про мене? Після заяви про тортури в ФСБ мене фізично не чіпають. Намагаюся займатися спортом під час прогулянки у тюремному дворику. Нам дозволяють виходити на свіже повітря раз на день. Читаю пресу, передану з материкової України.

Вдячний величезній кількості людей і ЗМІ, які борються за мене на волі. І допомагають у Криму. Дякую також ФСБ Росії, яка надала безпрецедентну можливість позаштатному журналісту Радiо Свобода не тільки стати спостерігачем у камері СІЗО на окупованій території Криму, а й спробувати на своїй шкурі їхні методи ведення «слідства», від яких можна або збожеволіти, або віддати кінці.

Мене це не зламало, але волосся, здається, посивіло.

Системний наступ на права людини у тимчасово окупованому Росією Криму, придушення свободи слова та тиск на незалежні медіа стали причиною зародження на півострові громадянської журналістики. Одним із тих, хто став джерелом об’єктивної та оперативної інформації про репресії в окупованому Криму, був Ремзі Бекіров. За свою активну громадянську позицію він неодноразово зазнавав утисків. У березні 2019 року його разом із іншими активістами незаконно заарештували за сфабрикованими звинуваченнями у тероризмі та спробі збройного захоплення влади.

Я, Бекіров Ремзі Рустемович, громадянський журналіст громадської ініціативи «Кримська солідарність», журналіст інтернет-видання «Грані.ру». У мене чудова дружина і троє прекрасних дітей, яких я дуже люблю і за якими сумую. Все моє дитинство і юність пройшли у Криму. Тут я ходив у школу, закінчив Таврійський національний університет за спеціальністю «викладач історії», працював екскурсоводом. У Криму я побудував будинок, створив сім'ю і мирно жив, роблячи внесок у розвиток свого народу.

Я люблю подорожувати. Об'їздив майже весь півострів: підіймався на високі гори, спускався у темні печери, вивчав старовинні фортеці нашого багатонаціонального краю. За весь цей час перейнявся красою своєї Батьківщини, полюбив культуру і традиції свого кримськотатарського народу, почав дотримуватися основ цієї культури – ісламської релігії.

Я і мої друзі - досить комунікабельні й активні люди, які переживають за свій народ, турбуються про розвиток Криму, становище мусульман. Ми завжди намагалися брати участь у суспільному житті свого народу. Облаштування селища, будівництво або ремонт мечеті, допомога нужденним, роз'яснення положень релігії, організація і проведення ісламських свят для дітей – це далеко не повний перелік того, чим ми займалися до арешту.

З приходом до Криму Росії мій активізм не пропав, а навпаки посилився. Усвідомивши ту небезпеку, яка загрожує моєму народові та всім, хто мислить не так, як офіційний Кремль, я взяв у руки смартфон і разом із такими ж активістами, як я, став висвітлювати репресії, які почалися на півострові. Журналістика – це не моя професія, а скоріше спосіб захисту свого народу. Я почав займатися цим, щоб хоч якось убезпечити людей. Вважаю, що слово – це теж боротьба, і тому вирішив боротися за допомогою нього. Зі своїм смартфоном я був і на обшуках, і у судах, і на зустрічах з родичами ув'язнених, брав інтерв'ю у різних людей – скрізь, де потрібно було показати світові ту несправедливість, яка коїться на нашому півострові.

Справа Веджіє Кашка, справа Ахтема Чийгоза, справа Ісмаїла Рамазанова, справа журналіста «Радіо Свобода» Миколи Семени, так звана «справа 26 лютого», справа заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, численні справи «Хізб ут-Тахрір», арешти за справою «Табліг Джемаат», арешт Клименка – глави Української церкви у Криму, численні адміністративні справи – це не повний перелік резонансних справ, які я встиг освітити.

За свій активізм я двічі отримував адміністративні арешти. Один із них – за висвітлення обшуку у Марлена Мустафаєва, а другий – за пост семирічної давності у соцмережі «Вконтакте». Неодноразово мені надходили погрози про кримінальну відповідальність. Вони втілилися у життя 27 березня 2019 року.

Цього дня у моєму будинку, як і у будинках ще 25 активістів «Кримської солідарності», провели обшук. Увірвалися вночі. Правопорушники налякали мою сім'ю і дітей. Не заставши мене вдома, озброєні співробітники ФСБ вдерлися у будинки моїх сусідів. Мене з моїми друзями Османом і Велі затримали об 11 годині ночі у кафе «Макдоналдс» у місті Акса Ростовської області, де ми вечеряли після довгої дороги. Нас довго били, ображали і принижували, а потім вивезли до Криму для суду. Після двох років слідства нас депортували у російські в'язниці міста Ростова. Колись наш народ був висланий із рідної землі, сьогодні нинішня Росія виселяє нас у російські в'язниці – поетапно, на довгі строки. Як колись мої предки тужили за рідною землею, так і ми сьогодні сумуємо за Кримом, за своїми рідними і близькими.

Сьогодні проходять судові слухання по суті. Всі кримінальні справи побудовані на розмовах про мужність, цінність часу, курдів та політичний вакуум. Ці розмови працівники ФСБ записали в одному з будинків Сімферополя. Всі дії свідка – приховані. Вилучені на обшуках книги – це загальноісламська література, де прописані законоположення нашої релігії. Дійшло до абсурду, що блокнот мого друга, в якому він описує, як потрібно боротися з гнівом, долучили до кримінальної справи.

А звинувачують нас не аби в чому, а у тероризмі і спробі збройного захоплення влади. Самої зброї чи боєприпасів ФСБ, звичайно, ні в кого з нас не знайшла. Використовуючи антитерористичне законодавство як інструмент боротьби, російська влада розправляється з неугодними, з інакомисленням. Ми на собі відчули, як влада РФ переслідує за національною і релігійною ознаками. У Криму, крім «Хізб ут-Тахрір», переслідують і інші релігійні організації – «Табліг Джемаат», свідків Єгови, а також Українську православну церкву. Меджліс кримських татар був визнаний екстремістською організацією.

У нашому процесі G-25 судді не надають нам перекладача, позбавляючи права говорити рідною мовою, не дають часу для виконання своїх релігійних приписів (молитви та посту), не кажучи вже про те, що вся справа просочена ісламофобією.

Звертаючись до громадськості, хотілося б, щоб ви почули голоси в'язнів віри, які тужать у російських в'язницях. Важливо, щоб ви знали про свавілля та репресії, які щодня відбуваються на півострові, вживали дієвих заходів, щоб припинити беззаконня і захистити активістів від переслідування.

Я вірю, що російській владі не вдасться зламати нас, наш народ. Вірю, що злочинці будуть покарані і справедливість буде відновлена.

Я мрію про якнайшвидшу зустріч зі своїми рідними, родичами і повернення на рідну землю – Крим. Мрію, щоб до Криму повернулися справедливі закони і благополуччя.

Еміль Зіядінов, спортивний тренер та електрик за освітою, до арешту брав активну участь у громадському житті кримськотатарського народу. Підтримував політв’язнів та їхні родини, їздив на обшуки і суди, проводив одиночні пікети та флешмоби. У липні 2020 року Еміля та ще шістьох активістів російські окупанти заарештували за сфабрикованими звинуваченнями у тероризмі. Вже майже рік вони незаконно утримуються за ґратами. Вдома на Еміля чекає дружина і четверо синів. 

Читайте нижче повний текст його листа.

“З ім'ям Аллаха Милостивого і Милосердного,

мир і благословення Пророкові Мухаммаду,

його сім'ї і його сподвижникам

Хотілося б трохи розповісти про своє життя до того, як до мого будинку о 4 ранку увірвалися люди у масках.

Після депортації кримськотатарського народу в Узбекистан, Таджикистан і інші країни колишнього СРСР мій народ завжди намагався повернутися на свою Батьківщину. Так, моя сім'я – батько, мати, я і двоє братиків – переїхала до Криму у 1993 році. Мені було вісім років, і можна сказати, що все свідоме життя пройшло в Криму.

З Узбекистану ми відразу переїхали у селище Жовтневе, і дотепер мої батьки і родина живуть там.

Моє життя було звичайним і нічим не відрізнялося від життя інших хлопчаків. Але десь у середині 10 класу (1999-2000 рр.) я почав цікавитися релігією і встав на п'ятикратний намаз. Після цього моє життя стало потихеньку змінюватися.

Пізніше намаз стали дотримуватися мої рідні брати, а після – і батьки. Багато з родичів, друзів, близьких, однокласників і однокласниць почали сповідувати Іслам. Альхамдуліллях, мій народ потихеньку повертається до своїх витоків і культури.

Навчався і закінчив ТНУ імені Вернадського у місті Сімферополі за спеціальністю «фізичне виховання».

До 2014 року ми проводили відкриті свята для дітей і дорослих на Рамадан і Курбан-байрами, проводили мітинги на підтримку мусульман і на захист Посланника Аллаха (с.а.в) і робили все, щоб кримськотатарський народ повернувся до дотримання Ісламу, а інші народи дізнавалися про нього як про справедливу релігію, яка не має нічого спільного з екстремізмом, тероризмом і релігійним фанатизмом.

Після 2014 року ми продовжували свою мирну боротьбу, але вона вже мала інший характер, оскільки, після анексії був сильний тиск та спроби зламати волю кримськотатарського народу. Почалися викрадення, тортури, і вже з 2015 року нас стали заарештовувати, приписуючи екстремізм, тероризм. І все через те, що люди, які сповідують Іслам, були активним і небайдужим прошарком нашого народу.

Тепер ми більше їздили на обшуки, місця затримання, відвідували суди, підтримували і допомагали сім'ям політв'язнів, робили передачі, виходили з одиночними пікетами і проводили флешмоби, за що на багатьох із нас наклали штрафи.

Першим дзвіночком, що мене скоро заарештують, була подія, що сталася під час обшуку у Рустема Шейхалієва, фігуранта «другої сімферопольської групи», у рамках якої судять 25 осіб. У той день було близько 30 обшуків, і на кожному були представники громадськості. Я ж приїхав на обшук до Рустема, де мене і затримали нібито за опір правоохоронним органам. Під час затримання мене били, на руки одягли наручники, посадили у «Газель» і так розсунули ноги, що ще трохи і можна було сісти на шпагат. Потім до мене підійшов співробітник ФСБ у масці, який ймовірно, був одним із головних, і сказав, тицяючи в мене: «Його треба посадити». Мене відпустили вночі того ж дня, виписавши штраф.

Коли ми їздили до Москви підтримати братів із «першої сімферопольської групи», після повернення з судового засідання до квартири, яку зняли на добу, ми помітили за собою стеження. Ймовірно, це були співробітники ФСБ. Стеження вели відкрито і нахабно, майже не приховуючи цього. Як з'ясувалося пізніше з моєї справи, у цей час за мною дійсно стежили, записували мої розмови, в тому числі, по телефону.

Коли у 2020 році мене затримали, вдома залишилися четверо неповнолітніх дітей (старшому синові було 9 років, другому – 6, третьому – 4 роки і наймолодшому – 2 рочки) і дружина, вагітна п'ятою донькою, на яку ми дуже чекали. Але по Волі Всевишнього плід помер за кілька днів до пологів. Своїм дітям я дав ісламські імена і виховував їх з самого народження в дусі Ісламу. Виявляється, що у Росії звичайний мусульманин, що дотримується принципів Ісламу, є терористом. Я сам не знав, що я «терорист» до 2020 року і дня, коли мене затримали.

Я бажаю, щоб люди не боялися і не мовчали, коли бачать несправедливість, виходили і підтримували один одного, не залишаючись осторонь. Хочу, щоб мій народ також продовжував мирну боротьбу і ніколи не схиляв голову перед окупантом, жив відповідно до законів Ісламу і вийшов із пригніченого становища. Аллах не залишає своїх вірних рабів і є їх Помічником.

З повагою,

політв'язень Еміль Зіядінов”

Окупація Криму Росією кардинально змінила життя Руслана Сулейманова. Фізик за освітою, програміст в IT-фірмі перекваліфікувався у громадянського журналіста, аби доносити світові правду про репресії на півострові. Діяльність Руслана не могла залишитися поза увагою окупантів, і у березні 2019 року його разом із іншими активістами заарештували за сфабрикованими звинуваченнями у тероризмі. Влітку минулого року Руслана спіткала ще одна біда – загинув його трирічний син Муса. Окупанти не дали йому можливості поховати дитину і відвідати могилу.

Про це, а також про мотивацію до активізму, репресії на півострові та паралелі з 1944 роком читайте у повному тексті листа Руслана.

"Я, Сулейманов Руслан Серверович, народився 21 квітня 1983 року у депортації в Узбецькій РСР у місті Коканд. Там пішов у перший клас середньої освітньої школи №2. Після закінчення четвертого класу у 1993 році з усією родиною переїхав у Білогірський район Криму, село Сінне (Танагельді), де пішов у п'ятий клас Муромської школи.

У ці роки життя у селах було матеріально скрутним. Розуміючи тяготи моїх батьків, я поставив собі за мету вчитися. Після закінчення школи у 2000 році із золотою медаллю і з огляду на свою захопленість точними науками того ж року вступив до Таврійського національного університету імені Вернадського на факультет фізики. Наприкінці другого курсу за власною ініціативою закріпився у лабораторії фізики магнітних явищ, в якій у подальшому спеціалізувався. Робота над курсовою і дипломною проходила у біотехнічному центрі при університеті, де працював над проблематикою фізичних вимірювань у біологічно активних середовищах.

З третього курсу паралельно з навчанням офіційно працював у Таврійському екологічному інституті на посаді лаборанта фізики у екологів. У 2004 році одружився, а у 2006 народився син Алі. На жаль, пізніше шлюб був розірваний. У 2005 році закінчив університет із середнім балом 4.75, отримавши диплом спеціаліста. Наприкінці навчання в університеті я разом зі своїми друзями Ремзі і Османом, які як і я проходять за кримінальною справою, домоглися отримання ділянок у селі Строгановці Сімферопольського району, де стали ще й сусідами. Разом із рідним братом Ескендером (теж проходить за кримінальною справою) будували будинок.

У 2009 році я одружився на своїй нинішній дружині, від якої у мене троє дітей: син Мухаммад 2009 року народження, донька Асіят 2014 року народження, син Муса 2017 року народження. На жаль, останнього сина я втратив, перебуваючи у СІЗО, так і не доторкнувшись до нього з тих пір, як мене забрали. Мені не дали можливість поховати його і відвідати могилу перед депортацією, в якій я зараз перебуваю.

Після закінчення університету пробував себе у різних робітничих спеціальностях, щоб забезпечити гідним заробітком свою сім'ю. У 2010 році влаштувався на фірму, яка виробляє програми для мобільних пристроїв. Там я працював на посаді левел-дизайнера (програміста). Але після подій 2014 року фірма через погрози санкцій, як і всі IT-фірми, згорнула свою роботу, через що я вимушено залишився без роботи. Далі залишалося стати самозайнятою особою, оскільки нова економічна і політична ситуації на півострові багато варіантів не залишили. Також підробляв репетитором по фізиці, готував учнів для здачі іспитів.

Почалися репресії з політичних мотивів. Це не могло залишити мене байдужим. Моє виховання і совість не дозволили бути байдужим до проблем, які спіткали мій народ.

Почалося неспокійне життя. Мною рухала необхідність бути присутнім на місцях обшуків і надавати цьому розголосу – єдиний спосіб захисту від беззаконня. За час активізму я був двічі притягнений за адміністративними статями: перший раз – за мою присутність на місці обшуку, другий – за одиночний пікет. У результаті, я став фігурантом справи Сімферопольської 25-ки, і з 27 березня 2019 року утримуюсь у СІЗО.

Ми – народ, який сповідує Іслам, і наша культура тісно пов'язана з ним. Тероризм і екстремізм – чужі для нас поняття. Мій народ – творець, тому ці помилкові ярлики аж ніяк не ліпляться до нього. Це дуже добре знають ті, хто переслідує нас, і у цьому переконані оточуючі, тому що наш спосіб життя відкритий і очевидний. Те, що відбувається сьогодні – не нове в історії мого народу. Подібне відбувалося у 1944 році, коли точно так само навішувалися ярлики – тільки «зрадників», коли цілий народ піддали нелюдській депортації. Ще не встигли облаштуватися після повернення до Криму, як знову: переслідування, тиск, репресії. Ми не знаємо спокою. Я правнук і внук депортованих, син народжених у депортації, сам народився у депортації, і сьогодні знову у депортації. Як це не парадоксально звучить, але така реальність.

Я дуже сподіваюся, що незабаром ці репресії припиняться, до батьків повернуться їхні сини, до дітей їхні батьки, до подружжя їхні чоловіки. Я вірю, що настане той день, коли мій народ знову здобуде спокій на своїй рідній землі, безпечно сповідуючи свою релігію, зберігаючи свою культуру, і подарить світову великих вчених на благо людства. Я вірю, справедливість обов'язково переможе".